моар
Як на мене, життя - воно надсексуальне:
Не їбуть нас у рот - хай беруть хоч анально,
Проїбали роки, цінувавши хвилини,
Проїбали гандони - вже є по дитині,
Проїбали кіно і смакуєм рекламу,
Проїбали богів - проїбем Далай-ламу,
Проїбали вірші, узялися за прозу,
Проїбали траву - клею смокчемо дозу.
Проїбали книжки - пофіг, ми з Інтернетом,
Проїбали міста - проїбемо планету,
Проїбали життя, і настала вже старість,
Проїбеш і її - хуй тобі, а не жалість.
***
Ходи сюди, шкодлива кицько,
Я буду лапати твій стан,
А потім зад, а потім цицьки,
А потім в ліжко - ох, шарман!
Зганьблю тебе і возвеличу,
Потішу хіть твою сліпу,
В кредит закоханість позичу,
Щоб борсалася на гачку.
Почнеш ти повзати, благати,
Нявчати, наче по весні,
Час красти, курва твоя мати,
Очиська вирячиш пісні...
А я тебе зчавлю ковадлом
За кожне з жадібних бажань,
З бажаної ти станеш падлом,
Запльована й без сподівань.
За блядську суть, моя панянко,
Лайно ти жертимеш сповна.
Про мене скажуть: лесбіянка,
Зате про тебе - що дурна.
Не їбуть нас у рот - хай беруть хоч анально,
Проїбали роки, цінувавши хвилини,
Проїбали гандони - вже є по дитині,
Проїбали кіно і смакуєм рекламу,
Проїбали богів - проїбем Далай-ламу,
Проїбали вірші, узялися за прозу,
Проїбали траву - клею смокчемо дозу.
Проїбали книжки - пофіг, ми з Інтернетом,
Проїбали міста - проїбемо планету,
Проїбали життя, і настала вже старість,
Проїбеш і її - хуй тобі, а не жалість.
***
Ходи сюди, шкодлива кицько,
Я буду лапати твій стан,
А потім зад, а потім цицьки,
А потім в ліжко - ох, шарман!
Зганьблю тебе і возвеличу,
Потішу хіть твою сліпу,
В кредит закоханість позичу,
Щоб борсалася на гачку.
Почнеш ти повзати, благати,
Нявчати, наче по весні,
Час красти, курва твоя мати,
Очиська вирячиш пісні...
А я тебе зчавлю ковадлом
За кожне з жадібних бажань,
З бажаної ти станеш падлом,
Запльована й без сподівань.
За блядську суть, моя панянко,
Лайно ти жертимеш сповна.
Про мене скажуть: лесбіянка,
Зате про тебе - що дурна.
Да и скину-ка вообще все, что было солов'їною мовою.
многабукаф
Друже, привіт!
Хочеш правду почути,
Психоаналізу дозу ковтнути?
Ну ж бо, давай, ти давно вже просився,
Може, в минуле й до Фройда б пробився,
Звикли до того, звикли до сього,
Вилить порожнє з пустого в нічого,
Потім - змінити горіх на лушпайку,
Кинути себе щурам та й на пайку.
Білі щури - вони ж завжди голодні,
В лабораторії, в клітці, бо модно,
Гени споріднені, спільні алелі,
Всі рецесивні, усі паралельні,
Всі інет-аддікт - ти знаєш це слово,
Кнопку натиснув - і все вже готове,
Хоч - реферат, ну а хочеш - дипломна,
Хочеш - у піст є порнуха скоромна.
Звільнять тебе і від стресу, й від ломки,
В статус напишуть, що вийшов із гонки.
Знову відкриєш свій зручний щоденник,
В кріслі гниєш, як лінивий вареник,
З голоду пухнеш, поїсти не зробиш,
Та це нічого, себе не "угробиш",
І все буде добре, усе позитивно,
А щоб не знали, що ти дефективний...
...Вийдеш на вулицю - сонце зітхає,
Хмари зітхають, Свої сновигають,
Всі ж бо Свої, бо усі у Контакті,
Розум - начхати, йому добре в акті,
В акті статевому, що лиш для мозку,
Совість не мучить крутих відморозків,
"Йде все, минає і краю немає"
(Хто написав - ну а Гугл його знає!)
В школі знов "два", в універі - "не зарах",
Граєш на нервах, на битих гітарах
Пальцями знову хапаєш акорди,
Так і вони всі, насупивши морди,
Все вибирають між синім і білим,
Ніби сердечко - то не для дебілів.
Та все іде, вік щурячий - година...
Друже, а ти ж не пацюк. Ти - людина.
***
Звукописом болю криваві долоні
Розкрилися, хочуть напитись води,
Задимлені люди в бетоннім полоні
Не бачать, не чують, не знають біди,
А я починаю тужливу знов пісню.
Навіщо? Для того, щоб красти ваш жаль
(Якого немає) у ночі зловісні,
Для того, щоб сліз пробудити кришталь?
Авжеж, маячня. Я не знаю тих правил,
Стоклятих критеріїв цінності душ...
Хто голос заробить - той світом і править,
Тому і військовий оркестр грає туш!
Знання поверхневе, пізнання - ледаче,
Як влучно, давай процитуємо текст!
До біса ту владу, мій любий юначе,
Читай заклинання: рекс, пекс, потім секс!
На полі чудес десь загублено сенс.
До сьомих колін прокляли нас пророки,
"Дві тищі дванадцять" - і вже кричимо,
Щоб потім казав наш глядач на всі боки,
Що фільм-катастрофа - то кльове кіно,
Що те "післязавтра" уже й не настане,
Що "Марс атакує" - то хохма навік,
А світ наш згуртують інопланетяни,
Що - "ку!" - відгукнеться якийсь чоловік...
Ох, смішно, доволі. "Чужі" з "хижаками"
Не знають сценарію. Хто ж режисер?
Шукають тих майя із календарями,
Досліджують бідний прадавній Шумер...
Та то сивочолі старі науковці.
А хто молодий - він пасивно чека;
Пов'язані дротом дівчата і хлопці,
Кохання на килимі миші з ПК -
Оце Камасутра і вчення надійне.
Я, може, і кину питання у лоб:
"Що, натовп, тепер замість крові снодійне?!"
Та тиша, хіба що хтось бовкне, мов жлоб:
"Ми - л ю д и! А вже після нас - хоч потоп..."
***
Ти полум'яний,
Я ж - ледащо,
Дороги наші розійшлись.
Твій час
Не був ніколи тьмяний,
То й радиш:
"Нащо? Не журись!"
Ти присвятив
Корисним справам
Свідомо
Все своє життя,
Людей збудив
Вогнем яскравим
І чистим,
Мов мале дитя.
Ти - мов пророк,
Я ж - так, піщина,
Не вогнецвіт
І не змінюсь.
Ти майже бог!..
А я - людина,
Тож змінюй світ:
Я посміюсь.
***
Небо розкраяне, димом підпалене,
Димом від сотень зимових ночей,
А у Південній півкулі обсмалені
Тіні снують від бразильских людей.
Дивні обличчями, ноги смаглявії,
Ще й кучеряве волосся, мов дріт,
Всі на плантації, зрілою кавою
Труть нетерплячії пальці терпкі.
Гей, спустися до нас, Бразиліє,
Латино-духмяна, заморська ідиліє,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію про море із кавою...
Незрозуміло щось швидко балакають,
Я із Європи - то їм і начхать,
Ми в серіалах, в рабинях-ізаурах
Будем бразильців собі споглядать.
Візьмем путівки, гарячі, спекотнії,
На Ріо-пляжі, до Ріо-дівчат,
Діти бразильскії, Ріо-голоднії
Руссо туристо почнуть розважать.
Бо це ж тільки для нас, Бразилія,
Латино-духмяна, заморська ідилія,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію про море із кавою...
Вдома з альбомами, з друзями сонними
Всоте ввімкнемо ми сонячний диск
І не пізнаємо в записі, хто ж є ми,
А хто з нас в Ріо назавжди завис.
Друзі поснуть, а я піду в пошарпані,
В сірі й кошлаті холодні вітри,
Вони зігріють уламок під шарфами,
Що з Ріо-сонця ще й досі горить.
Вона й досі моя, Бразилія,
Латино-духмяна, заморська ідилія,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію...
***
А інколи -
Ти зрозумієш -
Я закохана в тиші спів.
В напівмороці знову п'янієш,
Навпомацки сторінками,
Від дотику шаленієш,
Тамуєш подих зупинками -
І ринеш у вихор
Слів.
Що змішане,
Вже залишене,
Засвічене,
Недолічене
У нестримному бігу думок?
Закрий очі - дізнаєшся,
Розіб'єш той залізний вінок,
Срібно-блискучий,
Гострий, палючий,
Що розум скував.
Ти, мабуть, відчуєш,
Як прокидаєшся,
Як натхнення торкається скронь,
Але зажди:
Як завжди -
Кудись зник візерунок з долонь,
Так підступно розтав,
Теплом став
Мед в очах,
І ти в снах
Поміж тисяч безсонь.
***
Навіщо ти мене пізнала?
Нащо мене колись шукала
Посеред ночі, клята згубо?
Лиш через те, що надто грубо
Повівся я колись з душею,
Навіщо говорити з нею
Ти намагалась, хоч запізно?
Залиш мене, бо надто різні
Ми є з тобою. Ти ж не винна,
А так чи ні... коли поринув
У твої очі, все забуте.
Нехай тепер не сміють люди
Над проклятим знущатись в світі,
Хто так хотів свої розбиті
Стуляти вікна знову й знову.
В ту мить я втратив глузд здоровий,
Коли серед хмільної тиші
Я мовив: "Тебе одну лише
Зміг покохати, втратив спокій".
Та ти... ти засміялась. Боги,
За що, за що - простій людині?
Тебе звеличив, мов богиню,
То й каюся. Вогню вже того
Нема у нас, нема святого!
Якщо було. Я божевільний?
Іди собі, навіки ж вільна,
Я відпустив! Кохала, кажеш?
Своїм онукам це розкажеш,
Ще ж посмієшся наді мною,
Я знаю. Здався вже й без бою,
Убивце пісні! тобі досить,
Достатньо того, що не носить
Земля такого ідіота?
Та прошу, тільки без скорботи,
Без співчуття, без жалю, суму,
Це все фальшиве. Нитки-думи –
Єдине, що мені зосталось,
Та не шкодую я, не каюсь.
Іди ж ти к бісу, йди!..
Зриваюсь.
Хочеш правду почути,
Психоаналізу дозу ковтнути?
Ну ж бо, давай, ти давно вже просився,
Може, в минуле й до Фройда б пробився,
Звикли до того, звикли до сього,
Вилить порожнє з пустого в нічого,
Потім - змінити горіх на лушпайку,
Кинути себе щурам та й на пайку.
Білі щури - вони ж завжди голодні,
В лабораторії, в клітці, бо модно,
Гени споріднені, спільні алелі,
Всі рецесивні, усі паралельні,
Всі інет-аддікт - ти знаєш це слово,
Кнопку натиснув - і все вже готове,
Хоч - реферат, ну а хочеш - дипломна,
Хочеш - у піст є порнуха скоромна.
Звільнять тебе і від стресу, й від ломки,
В статус напишуть, що вийшов із гонки.
Знову відкриєш свій зручний щоденник,
В кріслі гниєш, як лінивий вареник,
З голоду пухнеш, поїсти не зробиш,
Та це нічого, себе не "угробиш",
І все буде добре, усе позитивно,
А щоб не знали, що ти дефективний...
...Вийдеш на вулицю - сонце зітхає,
Хмари зітхають, Свої сновигають,
Всі ж бо Свої, бо усі у Контакті,
Розум - начхати, йому добре в акті,
В акті статевому, що лиш для мозку,
Совість не мучить крутих відморозків,
"Йде все, минає і краю немає"
(Хто написав - ну а Гугл його знає!)
В школі знов "два", в універі - "не зарах",
Граєш на нервах, на битих гітарах
Пальцями знову хапаєш акорди,
Так і вони всі, насупивши морди,
Все вибирають між синім і білим,
Ніби сердечко - то не для дебілів.
Та все іде, вік щурячий - година...
Друже, а ти ж не пацюк. Ти - людина.
***
Звукописом болю криваві долоні
Розкрилися, хочуть напитись води,
Задимлені люди в бетоннім полоні
Не бачать, не чують, не знають біди,
А я починаю тужливу знов пісню.
Навіщо? Для того, щоб красти ваш жаль
(Якого немає) у ночі зловісні,
Для того, щоб сліз пробудити кришталь?
Авжеж, маячня. Я не знаю тих правил,
Стоклятих критеріїв цінності душ...
Хто голос заробить - той світом і править,
Тому і військовий оркестр грає туш!
Знання поверхневе, пізнання - ледаче,
Як влучно, давай процитуємо текст!
До біса ту владу, мій любий юначе,
Читай заклинання: рекс, пекс, потім секс!
На полі чудес десь загублено сенс.
До сьомих колін прокляли нас пророки,
"Дві тищі дванадцять" - і вже кричимо,
Щоб потім казав наш глядач на всі боки,
Що фільм-катастрофа - то кльове кіно,
Що те "післязавтра" уже й не настане,
Що "Марс атакує" - то хохма навік,
А світ наш згуртують інопланетяни,
Що - "ку!" - відгукнеться якийсь чоловік...
Ох, смішно, доволі. "Чужі" з "хижаками"
Не знають сценарію. Хто ж режисер?
Шукають тих майя із календарями,
Досліджують бідний прадавній Шумер...
Та то сивочолі старі науковці.
А хто молодий - він пасивно чека;
Пов'язані дротом дівчата і хлопці,
Кохання на килимі миші з ПК -
Оце Камасутра і вчення надійне.
Я, може, і кину питання у лоб:
"Що, натовп, тепер замість крові снодійне?!"
Та тиша, хіба що хтось бовкне, мов жлоб:
"Ми - л ю д и! А вже після нас - хоч потоп..."
***
Ти полум'яний,
Я ж - ледащо,
Дороги наші розійшлись.
Твій час
Не був ніколи тьмяний,
То й радиш:
"Нащо? Не журись!"
Ти присвятив
Корисним справам
Свідомо
Все своє життя,
Людей збудив
Вогнем яскравим
І чистим,
Мов мале дитя.
Ти - мов пророк,
Я ж - так, піщина,
Не вогнецвіт
І не змінюсь.
Ти майже бог!..
А я - людина,
Тож змінюй світ:
Я посміюсь.
***
Небо розкраяне, димом підпалене,
Димом від сотень зимових ночей,
А у Південній півкулі обсмалені
Тіні снують від бразильских людей.
Дивні обличчями, ноги смаглявії,
Ще й кучеряве волосся, мов дріт,
Всі на плантації, зрілою кавою
Труть нетерплячії пальці терпкі.
Гей, спустися до нас, Бразиліє,
Латино-духмяна, заморська ідиліє,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію про море із кавою...
Незрозуміло щось швидко балакають,
Я із Європи - то їм і начхать,
Ми в серіалах, в рабинях-ізаурах
Будем бразильців собі споглядать.
Візьмем путівки, гарячі, спекотнії,
На Ріо-пляжі, до Ріо-дівчат,
Діти бразильскії, Ріо-голоднії
Руссо туристо почнуть розважать.
Бо це ж тільки для нас, Бразилія,
Латино-духмяна, заморська ідилія,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію про море із кавою...
Вдома з альбомами, з друзями сонними
Всоте ввімкнемо ми сонячний диск
І не пізнаємо в записі, хто ж є ми,
А хто з нас в Ріо назавжди завис.
Друзі поснуть, а я піду в пошарпані,
В сірі й кошлаті холодні вітри,
Вони зігріють уламок під шарфами,
Що з Ріо-сонця ще й досі горить.
Вона й досі моя, Бразилія,
Латино-духмяна, заморська ідилія,
Ріо-де-Жанейро, слова лукавії,
А я все мрію...
***
А інколи -
Ти зрозумієш -
Я закохана в тиші спів.
В напівмороці знову п'янієш,
Навпомацки сторінками,
Від дотику шаленієш,
Тамуєш подих зупинками -
І ринеш у вихор
Слів.
Що змішане,
Вже залишене,
Засвічене,
Недолічене
У нестримному бігу думок?
Закрий очі - дізнаєшся,
Розіб'єш той залізний вінок,
Срібно-блискучий,
Гострий, палючий,
Що розум скував.
Ти, мабуть, відчуєш,
Як прокидаєшся,
Як натхнення торкається скронь,
Але зажди:
Як завжди -
Кудись зник візерунок з долонь,
Так підступно розтав,
Теплом став
Мед в очах,
І ти в снах
Поміж тисяч безсонь.
***
Навіщо ти мене пізнала?
Нащо мене колись шукала
Посеред ночі, клята згубо?
Лиш через те, що надто грубо
Повівся я колись з душею,
Навіщо говорити з нею
Ти намагалась, хоч запізно?
Залиш мене, бо надто різні
Ми є з тобою. Ти ж не винна,
А так чи ні... коли поринув
У твої очі, все забуте.
Нехай тепер не сміють люди
Над проклятим знущатись в світі,
Хто так хотів свої розбиті
Стуляти вікна знову й знову.
В ту мить я втратив глузд здоровий,
Коли серед хмільної тиші
Я мовив: "Тебе одну лише
Зміг покохати, втратив спокій".
Та ти... ти засміялась. Боги,
За що, за що - простій людині?
Тебе звеличив, мов богиню,
То й каюся. Вогню вже того
Нема у нас, нема святого!
Якщо було. Я божевільний?
Іди собі, навіки ж вільна,
Я відпустив! Кохала, кажеш?
Своїм онукам це розкажеш,
Ще ж посмієшся наді мною,
Я знаю. Здався вже й без бою,
Убивце пісні! тобі досить,
Достатньо того, що не носить
Земля такого ідіота?
Та прошу, тільки без скорботи,
Без співчуття, без жалю, суму,
Це все фальшиве. Нитки-думи –
Єдине, що мені зосталось,
Та не шкодую я, не каюсь.
Іди ж ти к бісу, йди!..
Зриваюсь.